Свято Івана Купала: історія та традиції святкування в Україні

Свято Івана Купала, або Купайла – традиційне східнослов’янське свято, яке відзначали вночі перед Івановим днем (24 червня за старим стилем). Зараз його також прив’язують до сонцевороту – 21 червня, а у високосний рік – 20 червня. У зв’язку з введенням 1 березня 1918 року григоріанського календаря це свято збігається з церковним святом Різдва Івана Предтечі та припадає на 24 червня за старим стилем, або на 7 липня – за новим. Назва свята походить від імені християнського святого Івана Хрестителя. Квінтесенцією свята є очищення за допомогою вогню та води – найдавніша форма магічних дій. Це одне з чотирьох головних свят сонячного календаря. 

Ймовірно, свято було встановлено в часи, коли сонцестояння випадало на 24 червня. Святкували Купала здавна по всій Україні, щоправда, з певними відмінностями у різних регіонах. За радянського панування частина притаманних святу регіональних звичаїв відмерла. Подібні звичаї існують у багатьох народів, особливо індоєвропейських: Ліго у латвійців, Літа у кельтів, Вардавар у вірменів, Ісиах у якутів, чехів, німців, австрійців, сербів, болгар, поляків, англійців. Найбільшого розмаху свято набуло в Іспанії, де з 19 по 24 червня проводиться фестиваль «Вогнища Сан Хуана», та в Бразилії – «Феста Юніна» з 13 по 29 червня.
Назва «Іван Купала» має народно-християнське походження, та є слов’янським варіантом імені Іоанн Хреститель. Оскільки «баптістіс» - епітет Іоанна грецькою мовою, що буквально перекладається як «той, хто купає, занурює у воду», у народі його звали Іваном Купалою (Купайлою). Така назва свята була зумовлена і власне слов’янськими уявленнями: купання означає ритуальне обмивання, очищення, яке здійснювалося у відкритих водоймах. Тому, з одного боку, саме цьому має бути зобов’язана поява епітету «Купало», «Купайло» - як переклад «Хреститель», а, з іншого боку, назва свята пізніше була переосмислена народною етимологією та ув’язана з ритуальними купаннями в річках під час цього свята.

Деякі науково-популярні та нео-язичницькі видання пов’язують свято з «язичницьким божеством» Купала. Дана точка зору не має достовірних підтверджень, оскільки сумнівне існування в слов’янському язичництві самого цього божества. Вперше божество «Купала» згадується в Густинському літописі (ХУІІ століття), воно є плодом непорозуміння – літописець, знаючи про «ігрища» на Івана Купала, прийняв назву свята за ім’я язичницького бога. Згодом це непорозуміння було повторено переписувачами, а потім і ранніми дослідниками слов’янської міфології, в результаті чого у слов’янському пантеоні з’явилося нове «божество».
Насправді ж Купала міг з’явитися в народних уявленнях лише як фольклорна персоніфікація свята, що відбилася, наприклад, у піснях. Натомість в деяких регіонах Русі називали свято Ярилів день, хоча не виключено, що весняне рівнодення (новий рік) також було пов’язане з Ярилом. Це був останній день «русального тижня». Ярило був божеством весни й кохання, тому його відповідниками є Камадева та Купідон. Після купальських ігор визначалися пари суджених, а наступний день, Февронії Русальниці, протегував сім’ї та любові. В давнину з цього дня й до Петра грали весілля.

Святкування розпочинається в заздалегідь домовлених місцях, переважно біля річок. Дівчата плетуть вінки з польових квітів і перед заходом сонця збираються на вигонах біля річок. Часто на свято Купала молодь запрошувала музикантів, що грали на народних інструментах – на скрипці, цимбалах, сопілці – окремо взятих чи в ансамблі.

Головні атрибути свята – це Купало й Марена. Згідно зі слов’янським міфом Марена – зимове божество, що морить землю стужею, а людину хворобами та голодом. 

Власне святкування починалося з виготовлення опудала головних персонажів свята – Купала та Марени. На Полтавщині в одних населених пунктах опудало Купала виготовляють із соломи, прикрашають його стрічками і намистом, в інших замість солом’яного опудала саджають дитя, яке виконує роль Івана Купала.
Опудало Марени роблять у різних регіонах України в залежності від традицій, які там склалися. На Полтавщині, наприклад, його виготовляють із гілок чорноклену, вишні, соломи.

Взявшись за руки, дівчата ходять навколо Купала й Марени та співають пісень. Основною темою цих хороводів є кохання.

Існують свідчення про обрядове дерево на свято Купала, схоже на весільне гільце. Воно відоме як «Купало» («Купайло», «Купайлиця»), проте могло також називатись як і весільне деревце, гільцем. Дерево прикрашали стрічками, квітами й вінками, воно уособлювало рослинність у період літа й очікування від нього щедрих плодів восени.

Обов’язково розкладається велике вогнище, через яке стрибають дівчата і хлопці поодинці або парами.
Купальське вогнище, згідно з переказами, має велику магічну силу. Через купальське вогнище стрибають усі, проходячи таким чином своєрідний ритуал очищення. Тож вважалося, що коли дівчина та хлопець, які кохають одне одного, взявшись за руки, стрибають у парі через вогнище і їхні руки залишаються з’єднаними, то вони, побравшись, все життя проживуть разом.

Після втоплення Марени дівчата тікають від хлопців до води, щоб ворожити («заворожувати вроду»). Вони дістають свічки, запалюють їх і, прилаштувавши до своїх вінків, пускають на воду. Поки вінки пливуть, дівчата йдуть понад річкою та співають.

Часто хлопці намагаються зловити вінки дівчат. Пари заздалегідь домовляються про те, яким буде вінок. Кожна дівчина плете його так, щоб можна було впізнати: вплітають яскраву свічку або велику квітку. Якщо хлопцю вдається зловити вінок коханої, діставшись до нього вплав чи на човні, це вважається доброю прикметою для їх подальшої спільної долі. 

Згідно з народним повір’ям, якщо вінок пливе добре й гарно горить свічка, то дівчина вийде заміж, а якщо він крутиться на місці, то ще дівуватиме, а як потоне – заміж не вийде взагалі. Якщо ж вінок відпливе далеко й пристане до якогось берега, то значить, що туди дівчина заміж і піде.

На Полтавщині пущений на воду вінок переймає наречений дівчини, який хоче з нею одружитися.
За народним повір’ям, вінки, в яких дівчата беруть участь у святкуванні купальського свята, наділені цілющою силою. Тому й закидали дівчата їх через голову на дах хати, а інші зберігали на горищі, вірячи, що зілля, з якого сплетений вінок, вилікує від усяких хвороб.

У деяких селах Полтавщини дівчата при процедурі потоплення Марени знімали з голови вінки й розвішували їх на деревах, а дехто приносив додому й вішав у хаті чи господарській будівлі як засіб охорони від нечистої сили.

Один з елементів святкування невеликою групкою молоді можна побачити на картині художника Г. І. Семирадського «Ніч на Івана Купала»:

Селезньова І. Г . – зав. відділом науково-освітньої роботи Кременчуцького краєзнавчого музею.