Батько Махно i справжнi пiснi анархiзма

Разрушим мы троны и власть капитала

Сорвем все порфиры златого металла.

И станем мы чтить их кровавой борьбой

Ответим тиранам за подлый их строй…

(Н.Махно «Призыв»)

Махновщина до тепер є, мабуть, наймасштабнішою білою плямою на карті історії України періоду революції та громадянської війни. За радянщини махновщина в історії висвітлювалась “кулацким контрреволюционным анархистским движением, за которым стояли две – три тысячи ограниченных людей: мародеров, убийц, боровшихся против пролетарского государства”. О махновщині згадувати заборонялося, вивчати – тим більш. Більшість матеріалів раніше було недоступним не тільки масовому читачу, але й історику. Маленьким істеричним злим чоловіком зображували Нестора Махна у книгах та кіно про громадянську війну. А от жителька одного з Запорізьких сіл, в котрої Махно зупинявся на ніч, казала, царство їй небесне, що він «простий, приязний у спілкуванні, не цурався роботи, не ставив себе над іншими».

..По поверненні в Гуляйполе, Махно в очах односельців постав справжнім героєм. Він почав об’єднувати навколо себе близьких по духу людей. Щиро вважав, що своєю боротьбою проти експлуататорів, сприяв поваленню самодержавства. Об'єднавши колишніх “експропріаторів” і молодь, яка прагнула покінчити з багатіями, він повів боротьбу з тими, хто після Лютневої революції захопив владу в Гуляйполі. Це були в основному офіцери, що вболювали за політику Тимчасового уряду.

На чолі з Махном створено “Селянський союз”. Хоча, користувався він великою підтримкою не лише селян, які бачило в ньому “страждальника за інтереси трудівників села”, але й місцевих робітників. Бо повернувшись до Гуляйполя, одразу став працювати маляром на заводі “Богатир”.

Крім того, Махно увійшов до складу противного “Громадського комітету”. Добре вивчив своїх політичних ворогів. Став єдиним славним авторитетним вождем у Гуляйполі та окрузі. Очолив Раду робітничих і селянських депутатів. Був обраний головою профспілки деревообробників та металістів, керував доброю кипою інших організацій Гуляйполя, що виникли тоді...

...А невмируща українська народна творчість береже в Гуляй-Полі пісні та примовки про Махна: “Махно — цар, Махно — бог з Гуляйполя до Полог” — звучить тихою народною іронією. “Ой, гоп, куме, не журись, в Махна гроші завелись”, “На Махнові гроші не купиш і воші”, “Хто тих грошей не братиме, того Махно дратиме”, “Ах, яблучко, да із Італії, надоїло воювать пролетарію”, “Яблучко із листочками, треба батька Махна із синочками”, “Ах, яблучко, куди ти котишся, Махну в рот попадеш, не воротишся”.

До речі, пісня “Яблучко” є махновською, і не має жодного стосунку до матросів, а народно-марширувальна «Маруся, раз, два, три» має і народну, і також, махновську версію...
..."Пісня гуляйпільських весіль" (друга назва — "Яблучко"). У самому творі конкретно про весілля не йдеться: перед читачем постає експресивно виразна картина застілля махновців у Гуляйполі:
Гуляє Гуляй-Поле, Як бубони двори. Ворота й двері - навстіж, Чарки аж гнуть столи! Заходьте, наших знайте, -З губерній і столиць!

Махно часто був поважним гостем на весіллях багатьох юнаків, які входили до його загонів. Згадки про цю подію знаходимо в численних свідченнях сучасників Н.Махна, зафіксованих тією ж експедицією. Крім того, заголовок поезії викликає згадку про відомий факт вдалого проникнення махновців у ворожий тил під виглядом весільного поїзду. Зразком художнього відтворення цього оригінального воєнного ходу є поема В.Сосюри "Махно".

"Пісня гуляйпільських весіль" має цікаву історію створення, тому потребує окремої розповіді та історичного екскурсу. Здавна в народі існував такий пісенний жанр, як частівка. Вона мала швидкий ("частий") темп, звідси й пішла її назва — "частівка". У ній народ висловлював своє ставлення до різних подій. Особливо актуальним це стало під час громадянської війни, коли події мінялися, як у калейдоскопі. Таким чином в Україні 1918 року й виникла знаменита частівка "Яблучко". Чому саме така назва — "Яблучко"? У часи петлюрівщини "пустити "яблучко"означало кинути гранату. У частівці співалося про різні події, у ній діяли полководці й політичні діячі, у ній висловлювались погляди й настрої людей. Зберігаючи основні ознаки жанру: куплетну побудову, злободенність, швидкий темп, характерний для танцювальних і жартівливих пісень, "Яблучко", в порівнянні з іншими частівками, виходить за межі місцевих сільських тем і стає чимось на зразок усної "музично-танцювальної" газети з текстом, що змінювався вслід за подіями. Популярність частівки вийшла навіть за межі України — численні варіанти "Яблучка" виконувалися мовами різних народів Радянської імперії.

А 1927 року мелодію "Яблучка" використав композитор Р.Глієр у балеті "Червоний мак": вона стала лейтмотивом теми радянських матросів. З часом танець переріс балет, для якого був створений, і став самостійним танцювальним номером, який дожив майже до розпаду Радянського Союзу. Як рудимент того часу цей танець і зараз іноді бездумно виконується на естраді деякими дитячими колективами, у тому числі й у Запоріжжі. Із сказаного зрозуміло, що "Яблучко" — це частівка часів громадянської війни, але аж ніяк не матроський танець.

Розшукуючи першоджерела, фольклорна експедиція 1998 року знайшла на теренах колишньої Махновії кілька варіантів "Яблучка": "Ах, яблучко, куди ти котишся, Махну в рот попадеш — не воротишся", "Ах, яблучко, да із Італії, надоїло воювать пролетаріям" та ін.

У війську Нестора Махна був власний оркестр, що складався з двадцяти музикантів-євреїв.
Це вони вперше розучили на Полтавщині нову пісню, яка стала їх улюбленою похідною, тобто маршем Махна, його повстанців, а відтак – населення усієї України.

А було це так. Одного дня 1919 року у великому селищі Гуляйполе сиділи у штабі засмучений Нестор Махно, поруч його дружина, вчителька Галина Андріївна Кузьменко, командири загонів, зокрема Білаш, Куриленко, Петренко, Щусь, Каретніков, Чубенко та інші. Кілька годин тому в запеклому бою за його рідне Гуляйполе загинули найближчі друзі-соратники.

Раптом до кімнати зайшов середнього зросту, стрункий, русявочубий юнак у супроводі з повстанцем. Він чемно привітався і звернувся до Нестора Махна:
– Батьку, прийміть мене до свого війська!

Махно уважно подивився на нього і голосно запитав: – А зброю маєш?
– Ні, – зніяковіло відповів Іван Негребецький, вчитель з Полтавщини, а потім додав, – та я пишу вірші і музику на них. Можу одного прочитати і заспівати.

– Хай співає, – промовила Галина Кузьменко.
Іван Негребецький сильно, з почуттям заспівав на повний голос:

Розпрягайте, хлопці, коні
Та лягайте спочивать,
А я піду в сад зелений,
В сад криниченьку копать.

За ним наступну строфу цієї пісні підхопили усі присутні:
Копав, копав криниченьку
У вишневому саду...
Чи не вийде дівчинонька
Рано вранці по воду?

З кімнати полинула розлога, як безмежний, широкий степ та як води повноводного Дніпра, могутня, мелодійна пісня "Розпрягайте, хлопці, коні". Своєю красою, наспівністю полонила, зачарувала повстанців селянського війська. Із нею входили в села і в міста. Так вона поширилася і стала знаною, улюбленою в усій Україні.

У радянські часи було заборонено називати ім'я автора тексту і музики сільського вчителя-полтавця Івана Яковича Негребецького. Тому її усі вважали народною піснею.

Після розгрому армії Нестора Махна, через кілька років розшукали Івана Негребецького і за свою невмирущу пісенну перлину він отримав аж 25 років заслання на Північ, в далекий, засніжений Магадан.

Цю українську пісню свого часу дуже полюбив тодішній перший секретар ЦК Компартії України Володимир Васильович Щербицький. Він поклопотався про дострокове звільнення з концтабору Івана Яковича Негребецького. Невдовзі вони зустрілися.

Володимир Васильович люб'язно подякував за цю гарну пісню і запитав Івана Яковича:
– А чи не змогли б Ви, шанований Іване Яковичу, ще написати хоча б одну таку чудову пісню?

Якусь мить мовчав, а потім відповів: – Ні.

– А чому ні? – запитав Щербицький.
– Гадаю, що досить однієї. Та й старий я вже став для написання таких пісень, – такою була відповідь Івана Негребецького.

А чi знаете ви, що оригінальна пісня "З-під вражої охрани втікли два отамани", зразка 1921, коли Махновські війська взяли Перекоп, в колишньому СРСР була повністю "переосмислена", набула "блатного" звучання та стала більш відомою, як пісня "С одесского кичмана", яку спiвав агент НКВС Л.Утесов.

З-під вражої охрани втікли два отамани,
Зірвалися соколики на волю,
Поблизу Гуляй-поля, в болотах зупинились,
У хаті біля старої верби.

Обидва всі у ранах, махновські партизани
Вціліли після розстрілу в Криму,
Хильнули трохи смаги тай пісню затягнули
Про батька та про доленьку лиху.

Гей, друже, гей, брате, болять мої рани,
А в грудях ще дужче нас пече:
Навіщо, навіщо козацькі отамани
Москаликам підставили плече?..

Не вірте ви червоним, не вірте комунякам,
Слова їх - що полова на вітру
Ми Врангеля здолали, ми Перекоп узяли,
За них ми тую виграли війну.

За подвиги наші чекістські комісари
Могилами віддячили в степу,
Було нас сорок тисяч, а стало вісім сотень,
Що вирвались із пастки у Криму.

Мій, друже, мій, брате, скажи всьому народу,
Що нам оті москалі не брати.
Ми билися за волю, вони ж за - нові тюрми
Із Леніним і Троцьким на чолі.