Опубліковано повне відео спілкування журналістів з стрільчинею, що травмувала двох вчителів

8 вересня Київський райсуд Полтави обрав міру запобіжного заходу 19-річній Таїсії Петровій, яка поранила з арбалета двох вчителів 11-ї школи. 

Таїсія мешкає на вулиці Маршала Бірюзова разом із матір’ю та батьком. Матір працює у психіатричній клініці, а батько — у «Полтавагазі». В молодших класах дівчина навчалася в 11-й школі, далі — в НВК № 36 у Рибцях та ЗОШ № 9 на Павленках. Наразі Таїсія є студенткою Національного університету цивільного захисту України, навчається на соціально-психологічному факультеті, на 3-му курсі, у Харкові.

Розмова Таїсії Петрової з журналістами під час перерви судового засідання

— Чому ви так вчинили? Що послужило спусковим гачком?

— Після тривалого самоаналізу я можу сказати, що це був порив. Я сказала собі, що вже досить. Раніше я була на місці жертви. А в той момент, я відчула, що тепер все контролюю. Тепер я буду залякувати. Важко контрольований стан на подобі «а скільки можна це терпіти?». Таку картину мені важко описати. Хоча у вас є такі моменти у житті, коли поспілкуєшся із якоюсь людиною, вона нагрубить і ти думаєш: «Ну все, ненавиджу його. Готовий якось придушити». Але потім через півдня думаєш, що він нормальна людина, нічого такого не зробив.

— Вас ображали в школі?

— Я вивчала тему булінгу. Я вчуся на психолога, то булінг доволі розповсюджений феномен, на жаль. Він присутній, як в школах, так і в університетах. Не треба тішити себе ілюзіями, що чим доросліша людина, тим це якось зменшується. В школі це як і словесно і фізично. У вищих навчальних закладах це більше як словесно. Викладачі міряються знаннями, тиснуть на відчужених дітей, які не вливаються в загальне стадо.

Я змінила три школи, в кожній із них були елементи булінгу — як зі сторони вчителів, так і зі сторони дітей.

— Ви спілкувалися із кимось про булінг? Деякі однокласники пишуть, що ви були тиха, спокійна, ніхто вас не ображав.

— Вони обирали це не помічати. Вони це знали, в класі це всі бачать. Так заведено, що якщо дорослий щось зробив, то ведуться виховні роботи. З приводу того, чи розказувала я чи ні. Така річ, що якщо розкажеш — або проігнорують, або скажуть, що це одиничний випадок, а значить заслужила. Я часто спостерігала картину, що навмисно били так, щоби не було синців. Або підніжку робили, щоби не було видно слідів. Адміністрація школи й вчителі фізичного насилля не застосовували. Вони часто морально тиснули, принижували, говорили, що я нікчема. Говорили, що я погана людина, і щоби зі мною не дружили, не віталися. Діти знущалися фізично або ламали речі, псували майно.

— Хтось знав про ці проблеми?

— Скоріш за все, ні. Просто я завжди намагалася бути веселою, щоби люди не чіпали мене. Щоби не показувати, що мені зараз не добре.

— Ви батькам про це говорили?

— Знаючи ситуацію у більшості сімей, розумієш, що краще не заморочуватися. У батьків купа іншого клопоту. Я вважала тоді: якщо я промовчу, то це все якось забудеться.

— Ваша матір працює в психіатричній лікарні. Ви мали змогу поспілкуватися із нею?

— Я могла це зробити, але я цього не зробила, оскільки розуміла, наскільки їй важко. Вона зайнята людина.

— Звідки порізи на ваших руках?

— Я не хочу відповідати на це питання.

— Останній рік ви відчували депресію?

— Був стан, що нічого не хочеться, нічого не можеться, наче я одна в цьому світі.

— Поясність ваш яскравий образ. Ви так хотіли привернути увагу?

— Ні, я фарбую волосся у яскраві кольори, бо вік такий — експериментую зі своєю зовнішністю. Колись я була на першому курсі із довгими до поясу волоссям, а зараз — із короткими. Я пробую себе в різних стилях.

— В університеті у вас які відносини з одногрупниками та викладачами?

— В університеті, якщо я бачила нападки з боку викладачів, я старалася уникати спілкування. Старалася спілкуватися тільки в рамках лекцій, семінарів. До мене ставилися добре, бо бачили мої здібності студента і навіть повісили моє ім’я на дошку пошани. Мені приємно, що вони це зробили. Хоча і там є люди, які б краще не працювали.

— Чому пішли стріляти в 11-ту школу?

— Скоріш за все, це відбулося тому, що я навчалася в цій школі з 1 по 5 клас. Я була незахищеною дитиною, образи сприймала дуже гостро. Коли я прийшла у другу і третю школу, я якось навчилася із цим справлятися. Просто стала ігнорувати й уникати. Але, як бачите, не зовсім виходить.

— Як ви пройшли в школу?

— Двері скрізь були відкриті. Зайшла через боковий вхід. Арбалет несла просто так наперевіс. Я йшла одна.

— Чому саме арбалет обрали?

— Я не мала мотиву, що чітко арбалет і стріли. Я просто хотіла налякати, я не хотіла їх вбивати. Тих вчителів я не знаю. Мені дуже шкода. Коли я поранила завуча школи, вона перша встановила зі мною контакт і почала конструктивний діалог. Вона не кидалася, не намагалася у відповідь заподіяти мені агресію. Вона намагалася встановити довірчі відносини, з’ясувати, що відбулося. Вона тоді була поранена і в той момент мені було дуже шкода, що я так зробила. В момент нападу я була деякою враженою субстанцією, Tabula rasa, чиста дошка, соціум накладає свої відбитки.

— А чи вели ви щоденник?

— Так, я вела щоденник.

— Ви спланували цей напад в 11-й школі чи це було спонтанне рішення?

— Ні, скоріш за все, спонтанне. Коли я купувала арбалет, не було цілі нападати. Я його замовила в інтернет-магазині. Я захоплювалася темою метальних видів спорту. Дуже подобається лук. Арбалет я вибрала, тому що зовнішньо він мені симпатизував. У мене був мотив чисто спортивної стрільби.

На подальші запитання журналістів про записи у щоденнику і планування дня, коли стався напад, адвокатка Ольга Шеховцова попросила підозрювану не відповідати та пояснила, що такі деталі належать до компетенції слідчих, а не ЗМІ.

На суді прокурор Вадим Лук’яненченко повідомив, що для підозрюваної призначено 10 експертиз, зокрема — наркологічну та психологічну.

Після того, як суддя Юрій Куліш ухвалив взяти Таїсію Петрову під варту, до дівчини підійшли попрощатися мати й батько. На підозрювану наділи наручники, вивели із суду і в автозаку повезли у полтавське СІЗО.